Тихий берег вечірньої ріки;
Вітерець хитає акації гілки;
Зорі над нами ледь мерехтять;
Серце співає та руки тремтять.
А ми там, слухаємо той спів;
Закриті очі, та не потрібно жодних слів.
Твоє тепло змінилось холодом палати;
Поруч метушаться лікарські халати;
Твій голос досі чую наче пісню;
Зламайте ці стіни, тут страшно і тісно!
Можливо, я не доживу до світанку;
Бо згасаю день за днем;
Серце розіб’є на уламки;
А кров запалає вогнем.
Я кажу, що зі мною все буде чудово, але сльози стікають по твоїм щокам.
Ти більше віриш непорозумінню на папері, ніж моїм словам.
Коли повідомили, що мені жити лишилось тиждень, не більше,
ти пішла і залишила мені букет хризантем з листівкою “одужуй швидше”.
Я віддам своє тепло;
Лишу його тобі.
Забуду про добро і зло;
Та про сильний біль.
Я на шляху до неба;
там чекає мій дім.
Не плач, не треба;
я буду завжди твоїм.